«Там, де в нас немає переваги в людях чи в техніці, ми маємо переважати в інноваціях», – говорить Сергій Притула.
З початку великої війни в Україні значно побільшало розробок в оборонних технологіях. Про бум свідчать і дані defense-tech-кластеру BRAVE1: на платформі зареєстровано 412 проєктів, 200 з них вже пройшли військову експертизу.
«Наше завдання і наше бачення, що до кінця літа ми профінансуємо проєктів майже на мільйон доларів», – каже керівниця кластера Наталія Кушнерська.
Якщо держава намагається фінансово сприяти розвитку defense tech, то інвестори поки з обережністю придивляються до українських розробок. Що їх відлякую? Чому в Україні ще немає буму приватних мілтек-угод? Як благодійні фонди допомагають українським розробникам масштабуватися? Та чому інвестиції в аналітику можуть стати одним із факторів перемоги?
Про це та багато іншого говорили спікери iForum 2023.
Засновник благодійної організації «Фонд Сергія Притули» Сергій Притула
– Років п'ятсот тому дві сотні іспанських конкістадорів, які мали мушкети та кілька гармат, підкорили величезну імперію, армія якої не мала вогнепальної зброї. Уже тоді було закладено розуміння – технології переважають над кількістю.
Україну атакувала держава, у якої безмежний людський ресурс, багато бронетехніки, літаків, кораблів та далекобійних ракет. По жодному із цих компонентів у нас немає переваги чи паритету, тому маємо виграти завдяки міжнародній підтримці та розвитку новітніх технологій у військовій сфері.
Там, де в нас немає переваги в людях чи в техніці, ми маємо переважати в інноваціях: розвідка, коригування ведення вогню артилерії на глибині десятків кілометрів, дрони, БПЛА-камікадзе, здатністю уражати ворожі цілі на дистанції у сотні кілометрів. Уся перелічена вище номенклатура зараз контрактується нашим фондом. Я знаю випадки, коли група добре навчених операторів дронів зупиняла штурм наших позицій ворогом у складі п'яти-шести одиниць бронетехніки й десятків штурмовиків.
Та чи можна назвати нас інвесторами в мілтек? Радше ні, ніж так. Ми не інвестиційний фонд, а благодійний. Не інвестуємо в R&D та стартапи, а купуємо вже готову продукцію.
Чи можна сказати, що ми впливаємо на розвиток мілтек в Україні? Безперечно. Після початку повномасштабного вторгнення, коли держава тільки напрацьовувала протоколи оборонних закупівель у новій реальності, саме великі фонди вже контрактували комплекси БПЛА в наявних виробників на перспективу. Це дало можливість виробникам акумулювати достатньо великі бюджети, що поставило процес виробництва на потік.
На відміну від держави, фонд може дозволити собі таку розкіш, як придбання якоїсь номенклатури у виробників, які не мають серійного виробництва.
Якщо військові верифікували їхню продукцію як щось вартісне, ми це купуємо. Кошти виробники реінвестують у свою справу, що дає можливість масштабуватися та поліпшувати технічні характеристики.
Філософія роботи фонду полягає в тому, що ми не можемо ризикувати коштами наших донорів. Людина, яка донатить, знає, що ці гроші 100% мають піти на допомогу армії. Тому купуємо вже готовий продукт.
Проте фонд спілкується з виробниками, які не мають серійного виробництва. Спілкуємося, вивчаємо їхню номенклатуру, просимо тестові зразки, передаємо їх у бойові підрозділи на фронт. Там вони проходять обкатку в умовах реального бою. Коли військові кажуть, що продукт добрий, тоді можемо починати контрактування.
Очевидним є факт: те, що добре зарекомендує себе на полі бою в Україні, вже завтра буде мати попит в арміях всього світу.
Член наглядової ради фонду розвитку інновацій, засновник Unicorn Nest Денис Довгополий
– Зараз у нас майже немає інвестицій у мілтек, але є донорська допомога. Більшість того, що виробляється, купують волонтери й постачають на фронт.
У нас є велика проблема. Щоб бути ефективним на ринку озброєння, треба мати дві речі: досвід, якого в нас немає, та дотримуватися мілітарі-стандартів. Наші підприємці стоять перед вибором: вкласти мільйон доларів у те, щоб дотримуватися стандартів, або вкласти їх у те, що на фронт попаде вже наступного тижня і буде нищити москалів. І наші підприємці обирають друге. Але, якщо стартап не буде дотримуватися мілітарі-стандартів (а це чотири велетенські томи), його не допустять до тендерів.
Для інвесторів зараз ризики завеликі. Ми навіть не кажемо про війну. Йдеться про технологічні ризики, виробничі, маркетингові й IP (intellectual property, інтелектуальна власність). У нас ніхто не захищає свою інтелектуальну власність.
Інвестори дивляться в цей бік, але поки тримаються. Вони використовують Україну як полігон для своїх неукраїнських виробів. Це однозначно є, і вони в це готові вкладати гроші.
Але я поки що не бачу інтересу до українських мілітарі-продуктів і перспектив їх на глобальних ринках. Тому зараз ми існуємо окремо від глобального ринку інвестицій у мілтек, бо в нас це більше кооперативи, які щось виробляють.
Нещодавно з’явився BRAVE1, через який зайшли хоч якість гроші, але приватні інвестори не інвестують. Вони донатять, але у вироби, які можуть поїхати на фронт і вбивати москалів зараз.
Це для нас пастка. Я вже пів року не розумію, як із неї вийти. Якщо говорити про міжнародних інвесторів, то від них іде зацікавленість інвестувати в технології, які вони потім зможуть інтегрувати у свої продукти, які будуть продавати на міжнародних ринках. І це для наших стартапів є можливістю.
Але це початок харчового ланцюга, додана вартість створюються на продажі державам.
InVenture надає безкоштовну підтримку у залученні інвестицій для проектів military-tech в Україні
Співзасновник ГО «Військова школа «Боривітер» Орест Білоус
– Нам завжди важко пояснити іноземним партнерам суть нашої організації: ми готуємо військовослужбовців. З їхнього погляду, це завжди повинна робити держава. За час існування школа підготували 13 000 військовослужбовців.
Вважаємо, що зараз дуже важливо інвестувати в людей і в освіту. Уявімо, що в нас є достатня кількість дронів, але ще треба вміти користуватися ними. Інвестиція в командирів, які керують групами пілотів, означає, що завдання виконуватимуться ефективніше. Військовослужбовці матимуть набагато більше шансів бути неушкодженими.
Крім того, інвестиція в освіту вирішує більше ніж одну проблему. Звичайно, ми отримаємо якісне використання дрона чи радіостанції. Як додатковий фактор, люди, навчені під час війни, отримають знання, які допоможуть інтегруватися їм у суспільство, коли війна закінчиться.
Ми знаємо багато технологій у нашому цивільному житті, які прийшли від військовослужбовців та армії: GPS, супутниковий зв'язок, тактика надання першої медичної допомоги.
Наприклад, кризовий менеджмент – важлива частина управління: планування сценаріїв, оцінка ризиків, протоколи реагування на катастрофи. Це також іде від військових. Коли закінчиться війна, військові будуть цінними працівниками, які допоможуть розбудовувати країну.
Десь на четвертий місяць існування нашої школи ми подумали, як нам робити наші програми ефективнішими? Відповідь – аналітика. Вирішили подивитися, як працює процес аналізу подій та помилок у НАТО, розібралися зі всіма методологіями західних партнерів, підлаштували під українські реалії і модифікували навчання так, що програми підготовки військовослужбовців оновлюються відповідно до динаміки на фронті.
Військовий закінчив курс, поїхав воювати, покористувався дроном і написав спостереження, які потрапляють до нашого аналітичного центру, обробляються та інтегруються назад у програму. Військові, які приходять наступного понеділка на навчання, уже мають у програмі проаналізовані події з фронту. Люди, навчання й аналітика – про це потрібно не забувати.
Засновник і генеральний директор COSA Павло Верхняцький
– Глобальні корпорації заявляють про вхід до Україну. Це означає, що українська збройова індустрія буде жити.
Були досить серйозні очікування, що цього може не трапитись. Для локального бізнесу це можливість продовжити своє виробництво спільно з міжнародними гравцями. Водночас маємо розуміти, що гравці, які зайшли в Україну, в першу чергу фокусуватимуться на роботі з тією технікою, яка вже прийшла в нашу країну для відсічі агресору.
Ми працюємо як з глобальними гравцями у світі, так і середніми компаніями з оборонного сектору. Це два абсолютно різні підходи до українського ринку. Величезні компанії обмежені рішеннями своїх власних держав, бо вони є стратегічними. Середні компанії більш гнучкі в цьому сенсі. Вони шукають можливості, партнерства, бо самі вони тут навряд чи зможуть закріпитися. Залюбки співпрацюють із нашими локальними компаніями. Хтось шукає рішення, які можна просто забрати та інтегрувати у свої системи за кордоном. Це теж не так погано, але стратегічно для України менш цікаво.
Навіщо Україні партнерства?
По-перше, маємо розуміти, що технологічно країна відстала від західних компаній. Фундаментально нових розробок в Україні або дуже мало, або взагалі не було за 30 років. Нам, щоб цей розрив швидко пройти, треба входити в партнерства.
По-друге – масштабування виробництва. Ця проблема існувала і до війни. У величезній кількості випускати БТР чи танки для України складно. Тому партнерства потрібні для масштабування. Разом з іноземними партнерами буде легше реанімувати статус експортера зброї, який країна втратила за роки війни.
Навіщо це нашим партнерам? У більшості випадків вони шукають ринки. Вони побачили, що Україна стала ринком-імпортером, і вони або на гроші своїх держав постачають сюди свою продукцію, або шукають, як можна вийти на наші бюджети. Це дуже важливий момент. Який прямо співвідноситься з тим, чи будуть вони сюди заходити, щось тут будувати та створювати спільно з нами у великій кількості.
