Атом забезпечує стабільність сьогодні, але стримує інвестиції у гнучкість і відновлювані джерела.
Рішення — не розширювати парк, а правильно його вбудувати.
Контекст, війна і подвійна природа атома
Українська енергосистема входить у повоєнний період з архаїчною спадщиною 90-х. Атомні електростанції забезпечують значну частку виробництва електроенергії, але разом з потенціалом генерації вони несуть у собі складні питання безпеки, тривалі й капіталомісткі інвестиційні цикли, високі вимоги до культури експлуатації та управління відпрацьованим паливом.
Війна оголила проблему ядерної інфраструктури та підтвердила її вразливість до зовнішніх впливів через:
- централізованість та ризики втрати зовнішнього живлення від обстрілів ліній електропередач та підстанцій;
- порушення доступу до систем охолодження і водозабору;
- ускладнення ротації персоналу й логістики, а подекуди й тимчасового захоплення або блокування станцій російськими військами, як це сталося з Запорізькою АЕС.
Саме тому образ ядерної енергетики як якірної опори має дві сторони.
З одного боку вона утримує систему як основа маневрових потужностей, коли інші джерела нестабільні або відключені. З іншого боку цей якір робить ядерну енергетику неконкурентною альтернативним джерелам енергії, залишаючи її в логіці минулого і відтерміновуючи інвестиції, без яких енергетичний перехід відбутися не зможе.
Йдеться не про симпатії до тієї чи іншої галузі енергетики, а про раціональний вибір енергетичного балансу країни, що водночас відновлює зруйновану енергетичну інфраструктуру, інтегрується в європейський енергоринок і мусить скорочувати вуглецевий слід, аби залишатися конкурентною в майбутній низьковуглецевій економіці Європи та світу.
Визнання цієї подвійної природи ядерної енергетики у її сьогоднішньому стані допомагає без зайвих ілюзій та сподівань окреслити рамку її майбутнього. Але вже зараз можемо констатувати, що сьогодні атом є вимушеною опорою системи. Він забезпечує передбачувану потужність і низькі викиди на одиницю виробленої електроенергії, що важливо для промисловості та комунального сектору. Але це не аргумент на користь необмеженого розширення атомного парку в майбутньому.
Кожен новий великий блок означає десятиріччя підготовки, складний ланцюг підрядників, політичні ризики, а також можливе витіснення з бюджету та кредитних програм альтернативних витрат на модернізацію мереж, систем зберігання енергії, гнучкі маневрові потужності та енергоефективність у споживача. У реальному бюджетному світі вибір на користь одного напряму означає відкладення десятків невеликих, але швидко окупних рішень, що знижують системні втрати, покращують якість електропостачання та підвищують стійкість до атак.
Тому питання не в тому, чи потрібен нам атом як такий. Питання в тому, якої конфігурації він має бути у портфелі рішень держави та як ми обмежуємо його вплив на пріоритетні напрямки інвестування в альтернативні джерела енергії.
Ринок і політика: моделі підтримки та інтеграція до Європейського Союзу
У Європейському Союзі нові безвуглецеві проєкти зазвичай підтримують двосторонніми договорами на різницю ціни. За цією моделлю держава або уповноважений контрагент доплачує виробнику, коли ринкова ціна нижча за узгоджену й отримує повернення, коли ринок вищий. В Україні ж діє інша модель.
Для відновлюваної генерації впроваджено механізм ринкової премії через Державне підприємство «Гарантований покупець», що означає:
- загальні договори на різницю ціни для базової генерації не запроваджені;
- довгострокові продажі йдуть через електронні аукціони двосторонніх договорів;
- відповідальність за небаланси врегульована окремо;
- оплату готовності та гнучкості забезпечує ринок допоміжних послуг.
Такі договори можуть зробити дохід виробника передбачуваним і полегшити фінансування, але їхнє надмірне застосування або розширення платежів за доступність потужності спотворює цінові сигнали, знижує конкуренцію і перекладає ризики на споживача. Отже, державна підтримка має бути адресною і пропорційною, з чіткими критеріями доступу, вимогами до управління ризиками, прозорими закупівлями та незалежним аудитом. Якщо держава гарантує дохід, виробник має забезпечити якісне корпоративне управління, дотримання строків та бюджету, регулярну звітність щодо надійності та безпеки і відповідальність за відхилення. У протилежному випадку ми відтворюємо рентну модель та відкладаємо модернізацію мереж й впровадження нових технологій.
Безпека, зелений капітал і повна вартість життєвого циклу
Безпека у війні перетворилася з формального розділу технічних вимог на центральну умову існування. Окупація Запорізької станції та повторювані аварійні відключення зовнішнього живлення продемонстрували, що традиційні протоколи не розраховані на тривалий військовий вплив. Післявоєнна інфраструктура має виходити з цього досвіду. Потрібні дубльовані лінії, автономні джерела електроживлення для систем охолодження, водні резерви на період відновлення, підвищені стандарти фізичного захисту і кіберзахисту, а також робоча взаємодія з міжнародним наглядом. Ці заходи коштують дорого і мають бути враховані у фінансових моделях так само, як і довгострокові витрати на зняття з експлуатації та захоронення відходів. Останні часто недооцінюються в публічних дискусіях, але вони реальні і триватимуть десятиліттями після завершення виробництва електроенергії.
Європейське зелене фінансування не є карт-бланшем. Включення окремих ядерних активностей до класифікації сталого фінансування Європейського Союзу відкриває двері до дешевшого боргу лише за умови суворого дотримання технічних критеріїв, прозорості даних і управління відходами. Для України це радше система запобіжників, ніж привілей. Проєкти, які претендують на таке фінансування, мають відповідати стандартам розкриття інформації, отримувати незалежні висновки та витримувати порівняння на ринку. Простими словами, дешеві гроші дістаються не за декларацію ідеї, а за фактичне її впровадження.
Інша площина стосується інтеграції в європейську енергетику. Україна вже синхронізована з континентальною системою передачі електроенергії, а далі потрібне повноцінне приєднання до спільних торгів на добових і внутрішньодобових ринках. Це означає вищі вимоги до якості даних, балансування та диспетчеризації й водночас означає реальні можливості для експорту та хеджування. Але й тут атом як якір має обмеження. Велика базова потужність без достатньої гнучкості створює ризик обмежень для відновлюваних джерел у періоди надлишку та ризик зростання витрат на системні послуги. Тому поряд з підтримкою надійної базової генерації потрібно прискорено інвестувати у мережеву автоматизацію, системи зберігання енергії, керування попитом, швидкі маневрові станції і модернізацію теплогенерації як резерву в пікові години. Це не альтернатива атому, а умова для його безризикового співіснування у новій енергетичній архітектурі.
Висновок і пріоритети інвестування
У підсумку така позиція може здаватися парадоксальною, але вона послідовна та має раціо. Україна змушена покладатися на атомну енергетику як на інструмент системної стабільності, поки відбудовує мережі, нарощує гнучкість і розвиває технології, здатні працювати у метеозалежній та ринково інтегрованій моделі. Проте ми не маємо романтизувати атом та робити його генеральною ідеєю енергетичної політики. Його роль повинна бути тимчасовою та контрольованою. Продовження ресурсу на існуючих блоках може бути виправданим за умов бездоганної безпеки, прозорого фінансування та чітких планів щодо виведення з експлуатації.
Нові масштабні енергетичні проєкти мають проходити суворий інвестиційний відбір на основі повної вартості життєвого циклу: капітальних вкладень, операційних витрат, витрат на модернізацію, балансування, виведення з експлуатації та довгострокове поводження з відходами, із урахуванням альтернативної вартості капіталу та системних ефектів для мережі. Пріоритет слід надавати рішенням, які швидко скорочують технічні й комерційні втрати, підвищують керованість і гнучкість системи та посилюють конкуренцію на оптових і роздрібних сегментах ринку. Лише так ми збережемо те, що необхідне для стабільності сьогодні, але не замкнемося в технологічній інерції вчорашнього дня.
Саме у такому балансі ядерна енергетика перестає бути архаїчним якорем і стає керованим тимчасовим тягарем, який ми послідовно знімаємо з енергетичної системи у міру дорослішання держави, ринку та енергетичної інфраструктури.
